Проблемный метод

Методи проблемного навчання .

    Проблемне навчання  - організація навчального процесу, що передбачає створення проблемної ситуації та активну самостійну діяльність учнів у її розв’язанні Це веде до ґрунтовного засвоєння і закріплення наукових положень, розвиває творче мислення і здатність до самостійної діяльності.     

    Проблемна ситуація завжди базується на суперечності.

В основі проблемної задачі лежить дослідницький ( пошуковий) творчий характер самостійної пізнавальної діяльності учнів. Проблемною задачею може бути завдання, спосіб виконання якого учневі заздалегідь невідомий, але в нього достатньо знань і вмінь для того, щоб самостійно відшукати результат і шлях виконання завдання розв’язуючи проблемні задачі з допомогою вчителя, учні вчаться поетапно. Спочатку  допомагти  учням побачити проблему, запропонувати поставити запитання до змісту матеріалу або висловити припущення  на основі запропонованих фактів, потім учні мають самостійно скласти план доведення та зробити висновки з наявних фактів або скласти план перевірки зроблених висновків .Виходячи із загальної підготовки учнів  класу,складну задачу можна розчленувати на кілька задач, іноді розв’язування кожної з них полегшить наближення учнів до виконання завдання. Іноді можна провести евристичну бесіду, що складається із серії взаємозв’язаних запитань, кожне з яких є кроком на шляху до розв’язування задачі. І в першому, і в другому випадках  спрямовати  учнів на пошуки способу розв’язування не цілісної задачі, а окремих її елементів, що в сукупності ведуть до розв’язування поставленої проблеми.

Алгоритм дій:

Постановка проблеми

 

Визначення шляхів її розв’язування

Вибір оптимального шляху

Розв’язування проблеми

Під час вивчення навчального матеріалу  учням пропонують розв’язок проблемних завдань трьох видів. Перший з них  - підготовчий,  на якому учні готуються до розв’язування проблемних завдань. Сюди входить перевірка стану знань учнів, необхідних для розв’язання цих завдань. Для другого етапу – основного – характерним є проведення  експериментальних уроків. Третій етап – контрольний, на якому перевіряється ефективність проведеної роботи.

Метод навчання-Пояснення.

Пояснення — словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дій, прикладів тощо.
   Головне його завдання — розкриття причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей розвитку природи, суспільства, людського мислення. Оскільки матеріал можна пояснювати різними логічними шляхами або способами міркування, пояснення може бути індуктивним, дедуктивним, традуктивним.
   Індукція — спосіб міркування, при якому висновок отримують на основі аналізу окремих фактів. Індуктивне пояснення забезпечує можливість переходу від одиничних фактів до загальних положень. Дедукція — спосіб міркування, за якого частковий висновок робиться лише логічним шляхом від загальних положень.
   У навчанні дедуктивні методи зводяться до вивчення спершу загальних положень (законів, правил, формул та ін.), а потім — часткових випадків або виявів загального положення. Такий підхід поширюється на вивчення багатьох граматичних правил, властивостей речовин і математичних співвідношень. Індуктивні та дедуктивні методи використовують не тільки як засоби пояснення в межах одного уроку, вони можуть бути логічною формою пояснення тем і цілих розділів, що охоплюють декілька уроків. Оскільки дедуктивні методи сприяють розвитку аналітичних особливостей мислення, а індуктивні — синтетичних, слід однаковою мірою використовувати обидва.
   Традукція — вид умовиводу, в якому посилання і висновки є судженнями однакового ступеня загальності (висновок від одиничного до одиничного, від часткового до часткового, від загального до загального). Різновидом традуктивного умовиводу є аналогія.
   Розрізняють кілька типів пояснень: причинні, які виявляють причини певного явища, події, факту (наприклад, пояснення передумов різних історичних подій, причин виникнення фізичних, хімічних та інших явищ тощо); генетичні, що розкривають передісторію явищ; закономірні, які розшифровують зміст закономірних зв'язків, конкретних виявів закону; структурні — розкривають будову об'єкта, взаємодію його елементів (наприклад, пояснення будови машин, приладів, механізмів); функціональні — допомагають усвідомити специфіку функціонування об'єкта (наприклад, пояснення дії приладу, машини).
   Щоб пояснення було результативним, потрібно створити базу пояснення, тобто — актуалізувати (оживити, відтворити в пам'яті) раніше засвоєні знання, на основі яких будуватиметься логіка пояснення. Актуалізація опорних знань є обов'язковим елементом уроку, її здійснюють безпосередньо перед поясненням нового матеріалу як пасивним шляхом (викладач сам нагадує учням опорні знання), так і активним (учні одержують завдання, у процесі виконання яких згадують раніше вивчене).
   Важливою умовою творчої діяльності є здатність людини до навмисної (довільної) актуалізації. Сутність її в тому, що людина, яка намагається подолати певні труднощі, ставить собі запитання: “Що мені необхідно знати (уміти) для того, щоб ...?”. Такий підхід до вирішення проблеми доцільно виховувати в учнів у процесі навчально-пізнавальної діяльності.
   Процес пояснення буде ефективнішим, якщо викладач забезпечить надійний та оперативний зворотний зв'язок, отримуючи інформацію від учнів про ступінь розуміння, глибину проникнення в сутність пояснюваного явища. Він забезпечує уважне спостереження викладача за пізнавальною діяльністю учнів, їх поведінкою, зосередженістю, а також ставить запитання, які дозволяють оцінити ефективність свого пояснення.
   Полегшують розуміння пояснюваного матеріалу тлумачення рідко вживаних слів, уточнення термінів (понять), використання аналогії та образного зіставлення, переформулювання (перефразування) основних питань, використання повторення при роз'ясненні найбільш складних моментів.

Лекція

Ле́кція (лат. lectio - читання) — основна форма проведення навчальних занять, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу.
Лекція є основною формою навчального процесу у вищій школі. Мета лекції – розкрити основні положення теми, досягнення науки , з’ясувати невирішені проблеми, узагальнити досвід роботи, дати рекомендації щодо використання основних висновків за темами на практичних заняттях.

Історія
Лекція з'явилася у Стародовній Греції і набула розвитку в Стародавньому Римі і в середні віки. За соціально-економічних умов середньовіччя постала необхідність прилучення до освіти широких верств населення, а не лише представників знаті. Діалогічний вид навчання вже не задовольняв потреб. А джерел інформації (на той час вони обмежувалися, в основному, книгою) було обмаль. Тому педагог, який мав дещо ширший доступ до літератури, систематизував інформацію у вигляді писаних текстів і на заняттях зачитував цей матеріал студентам. Це був своєрідний спосіб колективного розповсюдження і засвоєння інформації. Студенти конспектували лекції і так опановували програмний матеріал. Лише пізніше, наприкінці XIX ст., поряд з лекціями почали застосовувати практичні, лабораторні заняття. Зрозуміло, що обмеження навчальної роботи лише лекціями збіднювало ефективність навчально-виховного процесу.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. лекція як провідний метод навчання зайняла визначальне місце у системі навчально-виховної роботи у вищих освітніх закладах світу. Наприкінці XX і на початку XXI ст. дискутується питання щодо доцільності застосування лекції у ВНЗ. Думки і вчених, і практиків розходяться.

Основні риси лекції:
Вузівська лекція має структуру набуття нових знань і містить такі елементи:

1. вступ, де дається мотивація навчання, чітке формулювання теми лекції та постановка завдання;
2. викладення в логічній послідовності окремих частин лекції;
3. висновки , що дають можливість осмислити лекцію в цілому і виділити основну ідею;
4. конкретне завдання на самостійну роботу;
5. відповіді на запитання.

Основні вимоги до лекції:

• високий теоретичний рівень інформації, посилання на законодавчі та нормативні акти, на нові досягнення науки;
• розкриття наукових засад курсу;
• зв’язок теорії з практикою, зосередження уваги студентів на питаннях, які вирішуються у світлі сучасних вимог;
• рекомендації до поглибленого самостійного вивчення тем, необхідних для практичної роботи.

Види лекцій:

• вступна
• тематична
• оглядова
• інформаційна
• підсумкова (заключна)
• комплексна

Залежно від методів викладу навчального матеріалу лекції поділяються на монологічні, інформаційно-проблемні, проблемні, лекції-бесіди тощо. Переваги і слабкі сторони лекційної системи.
Суттєвими перевагами є такі:

• лекція дає можливість реалізувати одну зі стрижневих ідей гуманної педагогіки (творча співпраця педагога зі студентами, спільна емоційна взаємодія);
• лекція активізує мисленнєву діяльність студентів (звісно, якщо вона кваліфіковано прочитана, уважно вислухана і зрозуміла);
• у лекції акумульовано великий обсяг наукової інформації з урахуванням новітніх досягнень тієї чи тієї науки;
• у процесі читання лекції можна врахувати специфіку професійної підготовки студентів, їхні інтереси;
• вирізняється своєю економічністю. Студент має можливість за порівняно короткий час отримати значний обсяг наукової інформації, до того ж насиченої найновішим матеріалом;
• участь студентів у педагогічному дійстві, яке називається лекцією, є корисною школою для тих, хто у майбутньому буде займатися науково-педагогічною діяльністю;
• лекція слугує своєрідним дороговказом для студентів, компасом у неосяжному морі наукової інформації;
• лекція незамінна, коли має місце дефіцит літератури.

Варто назвати і певні типові недоліки лекції:

• інформація, яку подає викладач, спрямована, в основному, на слухову пам'ять студента. Цей вид пам'яті досить недосконалий. Сприйнята інформація утримується в короткотерміновій пам'яті невеликий проміжок часу. І коли немає підкріплення, інформація "вивітрюється" ("В одно вухо влетіло, удруге вилетіло", - говорить народна мудрість). Дослідження показують, що під кінець лекції з усього обсягу поданої інформації студент може відтворити лише 10-15 %;
• великі потоки слухачів (понад 50) позбавляють викладача можливості ефективно управляти розумовою діяльністю студентів;
• студенти молодших курсів слабо володіють методикою і технікою сприймання змісту лекції та конспектування;
• лекція певною мірою привчає студента до пасивного привласнення чужих думок, не стимулює тягу до самостійного навчання, не забезпечує індивідуального, диференційованого підходу до навчання.

   

ДИСКУСІЯ

ДИСКУСІЯ (від латин. discussio - розгляд, дослідження) - обговорення деякого спірного питання; дослідження проблеми, в якому кожна сторона, опонуючи думку співбесідника, аргументує свою позицію і претендує на досягнення мети.


Дискусія - метод навчання, що підвищує ефективність навчального процесу за рахунок включення учнів в колективний пошук істини.

Дискусія як метод психологічних досліджень розроблений в 30-х рр. 20 в. Же. Піаже. Найбільш поширені області застосування дискусії: активні методи навчання, соціально-психологічний тренінг, методи виявлення лідера і оцінки компетентності керівника, способи вирішення конфліктів; терапія межових психічних станів тощо. Конкретні форми і прийоми дискусії обумовлені завданнями групової діяльності і зазвичай поділяють на методи аналізу конкретних ситуацій і методи групового самоаналізу.

Дискусія - метод навчання, направлений на розвиток критичного мислення і комунікативних здібностей; який припускає цілеспрямований і впорядкований обмін думками, спрямований на узгодження протилежних точок зору. В основі дискусії лежить суперечність, яка відображає протилежні погляди учасників на той самий предмет обговорення. Процес організації дискусії включає декілька етапів:

1 – явне визначення тези і антитези (як результат критики в складній комунікації);


2 – надання кожною стороною аргументів, що підтверджують і підсилюють точку зору;

3 – надання кожною стороною підстав;

4 – фіксація труднощів і постановка проблеми;

5 – пошук нових підстав, способів рішення, поглядів на предмет;

6 – синтез.

Спосіб проведення дискусії і вживані засоби повинні визнаватися всіма її учасниками.

Головне її призначення в процесі навчання — стимулювання пізнавального інтересу, залучення різних наукових точок зору учнів в активне обговорення з тієї або іншої проблеми, спонука їх до осмислення різних підходів до аргументації чужої і своєї позиції. Але для цього необхідна ґрунтовна попередня підготовка учнів як в змістовному, так і у формальному плані і наявність щонайменше двох протилежних думок з обговорюваної проблеми. Без знань дискусія стає безпредметною, беззмістовною і неточною, а без уміння виразити думку, переконати опонентів — позбавленою привабливості, заплутаною і суперечливою. Навчальна дискусія, з одного боку, припускає наявність в учнів уміння ясно і точно формулювати свої думки, будувати систему аргументованих доказів, з іншої — учить їх мислити, сперечатися, доводити свою правоту. У цій ситуації, природно, вчитель повинен сам демонструвати перед учнями зразок такого стилю аргументації, учити учнів точно висловлювати свої думки і терпимо відноситися до формулювань учнів, шанобливо вносити поправки до їх аргументації, ненав'язливо зберігати за собою право на останнє слово, не претендуючи на істину в останній інстанції.

При навчанні за методом кейсів можна використовувати як мінімум 6 форматів дискусії:

1. Викладач - учень: Перехресний допит.

Дискусія між викладачем і учнем. Вислів, позиція або рекомендація учнів розглядається за допомогою низки питань. Ретельному дослідженню піддасться логіка тверджень.

2. Викладач - учень: Адвокат диявола.

Звичайно це дискусія між викладачем і учнем, але іноді в ній можуть брати участь і інші учні. Викладач приймає на себе абсолютно непридатну для захисту роль і просить учня (і можливо інших) зайняти позицію адвоката. Учень повинен активно думати і міркувати, розташовувати в певному порядку факти, концептуальну або теоретичну інформацію, свій особистий досвід.

3. Викладач - учень: Гіпотетичний формат.

Схожий з попереднім, але є одна відмінність: викладач висловлюватиме гіпотетичну ситуацію, яка виходить за рамки позиції або рекомендації учня. Учню пропонується оцінити цю гіпотетичну ситуацію. Під час дискусії він повинен бути відкритий для можливої необхідності видозмінювати свою позицію.

4. Учень - учень: Конфронтація і/або кооперація.

У даному форматі дискусія ведеться між учнями. Виникає як співпраця, так і конфронтація. Наприклад, одногрупник може оспорити запропоновану позицію, надавши нову інформацію.

5. Учень - учень: “Грати роль”.

Викладач пропонує учневі прийняти на себе певну роль і взаємодіяти в ній з іншими одногрупниками.

6. Викладач – учбова група: “Безмовний” формат.

Викладач може підняти питання, яке спочатку направлене окремій особі, а потім і всій учбовій групі.

Добре проведена дискусія має велику повчальну і виховну цінність: учить глибшому розумінню проблеми, умінню захищати свою позицію, зважати на думки інших.

Метод кейсів (вирішення практичних проблем)
Метод кейсів (case study) як засіб навчання у ВНЗ набирає все більшої популярності. Мета методу кейс-стаді - поставити студентів у таку ситуацію, коли їм необхідно буде прийняти рішення. Кейс - це події, які реально відбулися в певній сфері діяльності і є основою для проведення обговорення в академічній групі під керівництвом викладача. У більшості випадків при використанні кейсу учасникам попередньо надається можливість ознайомитись із переліком обставин, підфунтям яких є реальні чи уявні ситуації. 

Опис цієї ситуації одночасно висвітлює не лише конкретну практичну проблему, а й актуалізує певний комплекс знань, які треба засвоїти під час її розв'язування. 

Існують такі варіанти застосування методу кейсів: 

1. Діагностика проблеми. 

2. Діагностика однієї чи кількох проблем та напрацювання учасниками шляхів їх вирішення. 

3. Оцінка учасниками існуючих дій стосовно вирішення проблеми та її наслідків. 

У кожному із наведених варіантів процес навчання здійснюється через надання викладачем інформації у вигляді проблеми чи серії проблем. Ця інформація може бути викладена у документальній, заздалегідь підготовленій формі або за допомогою вербальних і візуальних засобів (показ слайдів чи відеоматеріалів). По закінченні вправи група пропонує свої напрацювання, які можуть стати підґрунтям для дискусії.

Вибрати обин з методів навчання. Навести характеристику метода.